Іван Кузьмінський

5 жовтня 1983 року — 17 травня 2023 року

39 років

режисер, музикознавець

 

На фронті Івана вбила куля російських снайперів. Він був науковцем, музикантом, дослідником української давньої музики, режисером телеканалу «Малятко TV».

Усе, що виходило в ефір, проходило через руки й вуха Івана. Він робив мультиплікаційні кліпи до пісень, що їх транслювали на екрані. Учив, як озвучувати мультфільми, допомагав входити в образ, шукати інтонацію. Мільйони українських дітей в усьому світі дивилися цей телеканал.

Народився Іван у Бердичеві. З дитинства мав хист до музики. Закінчив Бердичівську музичну школу. Далі навчався в Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка (нині — Житомирський музичний фаховий коледж ім. В. С. Косенка), опанував спеціальність «Хоровий диригент». Вищу освіту здобув у Київській державній консерваторії (нині — Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського).

Іван був доцентом кафедри у власній альма-матер, читав лекції по всій Україні. Захистив кандидатську дисертацію, викладав і вчився в докторантурі. Написав чимало наукових статей. На фронті, перебуваючи на нулі, під’єднувався до тематичних конференцій.

2019 року завдяки Іванові сталася знакова для становлення української історичної музикології подія: в експозиції Національного музею історії України він виявив раніше не відомий рукопис музично-теоретичного трактату XVIII століття.

Друзі кажуть, що Іван був щирий і безмежно відданий своїй справі. Він проводив лекції в підземеллі, поширював дописи, що стосуються оргáна храму, листувався про музичну культуру єзуїтів, залюбки обмінювався науковими матеріалами з колегами.

Іван пішов воювати з перших днів повномасштабної війни. Відчував, що потрібний на фронті, — це було зрозуміло з відео, які він публікував у мережі. Музикознавець воював у найгарячіших точках, пройшов Бахмут. Виконував складні бойові завдання на посаді розвідника в 67-й окремій механізованій бригаді.

Життя захисника-науковця обірвалося поблизу населеного пункту Діброва, що на Луганщині. Удома на нього чекали мама, дружина, донька й син.

Максим Шварцман

17 жовтня 1987 року — 15 липня 2023 року

35 років

фотокореспондент, відеооператор

 

Очима й кадрами Максима весь світ пізнавав Буковину. Про фільми й режисерів міг говорити днями — слухали його як колискову. Він жартував віртуозно, висловлювався енциклопедично. Був природний. Друзі кажуть, що десь там, у височині, він вибрав хороший ракурс і фільмує історію. Просто згори краще видно, масштабніше. У медійних ситуаціях він майже завжди розбирався компетентніше за будь-якого журналіста чи навіть спікера.

«У війни є особливий вид тортур для тих, хто чекає... Я свого Захисника дочекалася. Тепер він боронитиме нас із неба», — написала Марина, дружина медійника.

Максим загинув за свободу й незалежність українців. Ворожий снаряд забрав його життя на бахмутському напрямку. Він був піхотинцем, і під час бойового завдання його з побратимами накрила артилерія.

Як доброволець Максим записався другого дня повномасштабного вторгнення. Казав, що змінив відеооб’єктив на автомат, щоб його діти могли спати спокійно. Спочатку пройшов навчання, а відтак вирушив разом зі своєю бригадою в гарячі точки фронту. Служив під позивним Марвел.

Народився в містечку Каланчак, що на Херсонщині. У Чернівці переїхав 2010 року. Відтоді працював оператором на місцевих каналах. Із 2019-го обіймав посаду фотокореспондента медіаагентства АСС. «Він не міг змиритися з окупацією його рідного Каланчака, куди росіяни зайшли одразу. Там могила його мами, там був його дім», — ділиться дружина.

Колеги згадують, що Максим горів своєю роботою. Йому було не лінь піднятися на дах Будинку офіцерів о п’ятій ранку, щоб зняти ролик про Чернівці. Він ніколи не казав «це я знімати не буду» або «так, як ти хочеш, зняти не вийде». Він був готовий на творчі експерименти й не боявся вийти за межі знімальних планів.

«Не знаю, чи зустріну в житті ще коли-небудь таку людину. Цвіт нації, інтелігенція Чернівців», — згадує про Максима товариш. За словами друзів, він був товариським і скромним одночасно. Будь-яку публічність сприймав неохоче. Він міг похвалитися своїми фотороботами друзям, але робити виставки або показувати свої фото публічно — це не про нього. Навіть не мав акаунту в соцмережі.

Максим служив у військовій частині А7185. Поховали його на Алеї слави Центрального кладовища в Чернівцях.

Дмитро Рибаков

19 квітня, 1975 року — 18 липня 2023 року

47 років

журналіст, історик

Тіло Дмитра не могли забрати з поля бою три доби: частину української землі, яку він захищав разом з побратимами, обстрілювали надто щільно, що ні підійти, ні вийти було майже неможливо.

Перебуваючи на фронті, журналіст часто спілкувався з друзями, розказував, у яких важких умовах доводиться воювати. Близькі вважали, що він міг бути ідеальним пресофіцером, але обрав найважчий і відповідальний шлях на війні — став піхотинцем у бригаді прориву. Тобто Дмитро очолював і йшов першим у наступ. Він узяв на себе максимальний ризик. Друзі розповідають, що він реально оцінював обставини, усвідомлював усю небезпеку.

До повномасштабної війни Дмитро працював журналістом і редактором у виданнях Forbes Ukraine, LB, «Українська правда», Chas.News. У своїх матеріалах висвітлював актуальні питання — економічного й технологічного розвитку України, бізнесу, боротьби з корупцією, міжнародної політики, часто писав на історичні теми.

Закінчив Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова, навчався в Ягеллонському університеті в Кракові та Київській школі економіки. Був кандидатом історичних наук. Народився в Азербайджані.

Після початку повномасштабного вторгнення став на захист України. Добровільно мобілізувався до лав ЗСУ. Згодом за проявлений героїзм і відвагу його призначили командиром піхотного відділення 47-ї механізованої бригади «Маґура». Рідні кажуть, що Дмитро ніколи «не вмикав задню», завжди йшов уперед і не відмовлявся від найнебезпечніших завдань.

Загинув під час наступу на мелітопольському напрямку в Запорізькій області. Його бригаді довелося йти в перший бій, штурмувати позиції ворога. Вони проривали найпотужніший російський вузол оборони на Півдні, куди росіяни кинули всі свої резерви й сили. У медійника залишилися дружина та дві доньки.

Дмитро мав позивний Репортер. Був журналістом за професією і справжнім воїном душею. Захоплювався спортом, займався тріатлоном. Це захоплення передав одній з доньок. «Занадто зухвалий, занадто нескорений», — казали про Дмитра.

У травні 2021 року Дмитро переконував колегу, журналіста Євгенія Гордейчика, що треба зробити великий матеріал, як РФ готується до війни проти України. Як докази він навів розрахунки, які показували, що в найближчі 10–15 років доходи російського бюджету від експорту вуглеводнів упадуть. Це означає, що імперія тріщатиме по швах. РФ «продає» світові тільки страх перед її агресивною поведінкою. Напад на Україну якраз і має стати демонстрацією жаху, який РФ здатна завдати світові. «Події розвивалися саме так, як спрогнозував Дмитро. <…> Друже, я помилявся. Ти був правий…» — написав Євгеній у себе в соцмережі.

Олексій Борис

17 червня, 1995 року — 9 лютого 2023 року

27 років

журналіст, юрист

24 лютого 2022 року Олексій запитав у колег, чи може підготувати редакційну статтю на прийдешній тиждень про початок повномасштабної війни. Наступного дня журналіст уже їхав на військове навчання разом з татом. Ще через місяць був на східному напрямку, на нулі. Олексій став добровольцем: не зміг учинити інакше. Він не раз відверто казав, що піде захищати країну. «Своїм майбутнім дітям не буде соромно глянути в очі і розповісти, де був, коли хотіли загарбати Україну», — аргументував журналіст.

Медійник служив у 58-й мотопіхотній бригаді. Спочатку був у розвідувальній роті, виконував роботу рядового солдата. Потім Олексія перевели до протитанкового артилерійського дивізіону, де був коригувальником. Користуючись дроном, проводив аеророзвідку. Пізніше Олексія призначили командиром взводу протитанкової артилерійської батареї. «Це не якісь пафосні слова, я розумів, що Україна точно переможе. Попри те що будуть важкі часи, ми обов’язково відвоюємо свою країну», — ділився він.

Олексій був журналістом «Юридичної газети». Раніше працював на юридичну компанію Arzinger. Закінчив військову кафедру, мав звання молодшого лейтенанта.

Він дуже любив котів, не обходив увагою жодного пухнастого. Полюбляв Одесу, проводив там майже кожну відпустку. Ніколи не стримував себе на заходах, де були музика й мікрофон: обожнював співи й караоке. У травні 2022 року, за день до того, як вирушити на Донбас, реалізував свою мрію — одружився з коханою, без урочистостей і святкування. «Сім’я підтримала моє рішення, хоча дуже хвилювалася за мене. Спротиву з їхнього боку не було. Це був свідомий вибір», — розповідав Олексій.

Рідні кажуть, він не терпів лицемірів і не пробачав зради. Дружив і любив максимально. Писав друзям із фронту, що сумує за журналістикою. Він вірив у міцну дружбу, чисте кохання й вільну Україну.

21 травня 2022 року Олексій вважав своїм другим днем народження. Виконуючи бойове завдання, він розкладав гармату, через кілька хвилин почався шквальний артилерійський обстріл. Нюанс: Олексій зняв із себе бронежилет і каску, щоб виставити бусоль, адже на солдаті не має бути будь-яких магнітних предметів, які можуть завадити виставити прилад на північ за магнітною стрілкою. «Це жахливе, моторошне відчуття, коли снаряди лягають біля тебе <…> У цей проміжок часу я питав: “Боже, невже я не побачу свою дружину?”» — розповів журналіст в одному з інтерв’ю.

Олексій загинув на передових лініях Донецької області.

Павло Тимошенко

25 серпня 1980 року — 5 лютого 2023 року

42 роки

телеоператор

 

Павло мав інвалідність і трьох дітей. Цих чинників достатньо, щоб не служити у війську, адже це передбачено законом. Проте з початком повномасштабного вторгнення медійник став на захист України.

Позивний Павла — Знахар. Він допомагав побратимам засобами народної медицини. Перебуваючи на позиціях, Павло шукав і заварював трави, якими лікувалися ті, хто почувався хворим. Служив стрільцем у складі 118-ї бригади, у 157-му окремому батальйоні територіальної оборони Черкащини. У вересні 2022-го їхній батальйон спрямували в Полтавську область, потім — у район поблизу Бахмута. У лютому Павло обороняв Вугледар. Там і загинув. За 420 км від рідної Золотоноші, де народився.

Вчився медійник у Канівському училищі культури. Останні 15 років працював у Черкаському корпункті каналу «Інтер». До цього мав досвід роботи в телекомпаніях «Блік-ТВ», «ВІККА», «1+1». Колеги розказують, що Павло при зустрічі завжди протягував руку й усміхався. Щоб отримати красивий кадр, міг лягти на землю, пробратися в гущу подій, залізти на дзвіницю, зняти зі 100-метрової висоти.

Одного разу Павло знімав сюжет про відкриття Свято-Михайлівського собору, що в Черкасах. На 2002 рік це був найвищий православний храм. Щоб зняти плани зверху, Павло разом з колегою, журналістом Віктором Борисовим, залізли під купол.

— У мене перестали слухатися ноги, я пас, боюся висоти, — сказав Віктор.

— Я зніму, — пролунало від Павла. Він тремтячими ногами зайшов на виступ купола, зробив кілька кроків, опустив камеру й зняв усе, що здавалося надзвичайно маленьким унизу.

Павло боксував, був добрим, неговірким і тактовним, професійним і вихованим, людиною дії, а не слів, кажуть друзі. Після зйомок він завжди пригощав колег чимось смачненьким, а потім поспішав до сім’ї — до дружини та трьох дітей, які тепер залишилися без батька.

Віктор Петров

19 вересня 1989 року — 26 травня 2023 року

33 роки

журналіст, активіст

 

Віктор вибрав собі позивний Лелека. Казав, що ці птахи завжди повертаються додому. Його призов був стресом для рідних. Мама Віктора Ірена розповіла, що могли сховати сина, вивезти за кордон, але він не дозволив: «Він би собі просто не пробачив за це уникнення, за це боягузтво. Я не могла його зупинити, навіть не намагалась. Знала, що внутрішньо він не пробачив би мені й собі».

Журналіста мобілізували наприкінці 2022 року. Він воював у лавах 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи на східному напрямку. Отримав звання «лейтенант». Перед загибеллю виконував обов’язки командира роти та мав у підпорядкуванні понад 100 військовослужбовців, які поважали його.

Віктор народився у Львові. Навчався у школі № 13, приватній школі-гімназії «Еврика», а згодом вступив до ліцею «Оріяна». Здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та закінчив військову кафедру, де одержав звання «молодший лейтенант».

Працював у молодіжній громадській організації «Інститут Суспільних Ініціатив». Був першим редактором видання «Сихів Медіа», співзасновником, продюсером і креативним менеджером WHAT IF creative studio. Журналіст ініціював багато проєктів, зробивши великий внесок у розвиток країни.

Останні п’ять років життя Віктор не їв м’яса: вирішив так урятувати тварин. Сортував сміття, не вживав алкоголю, не курив. Регулярно здавав кров для онкохворих, урятував 22 дитини. Ще 2019 року Віктор написав у себе в соцмережі: «Українці — народ скептичний і доволі нетерплячий. <…> Справжні зміни — це боляче, це складно, це не завжди очевидно, особливо враховуючи постійні зовнішні та внутрішні перешкоди. А ще потрібен час».

Рідні кажуть, що Віктор був справжнім ерудитом, з ним можна було годинами спілкуватися на різні теми. Мама Ірена згадує, що він був більш ніж просто хороший і турботливий син: він був і наставником, другом, братом, психологом, мудрою та обдарованою людиною. «За що вбили мою дитину?» — запитує сповнена болю мати.

Поховали Віктора на Личаківському військовому цвинтарі у Львові.

Володимир Мукан

11 червня 1987 року — 29 квітня 2023 року

35 років

журналіст, PR-менеджер

 

Чоловіки роду Володимира — прадід, дід і батько — воювали. Проте Володимир перший, хто захищав саме державу Україна. Через два тижні після вторгнення РФ присягнув на вірність Україні. Він вважав хорошим знаком, що присяга випала саме на день народження Тараса Шевченка — 9 березня. Як за класиком, борітеся — поборете!

Володимир мав позивний Блискавка через його журналістську діяльність у цивільному житті. З 2007-го був піарником і журналістом провідних українських медіа: Znaj.ua, «Газета по-українськи», «Країна». Мав своє агентство комунікацій.

Медійник був небайдужим до автомобілів: писав про них, робив фотографії, організовував автофестивалі, а останнім часом ще й розповідав про автівки на своєму ютуб-каналі. Володимира знала велика медійна спільнота й навіть сам Ілон Маск. Якось журналіст сфотографував «теслу» біля позначки села Марс, що на Чернігівщині, і підписав знімок у твіттері, що «тесла» на Марсі. Ілон помітив цей твіт і прокоментував його.

На війні Володимир намагався не забувати про журналістську справу. Щойно з’являлися вільний час та інтернет, він писав про автівки, якими пересуваються військові, або публікував краєвиди нашої країни в найбільш пекельних точках. «Якби сказав років 20 тому своєму вже, на жаль, покійному дідусеві, який пройшов Другу світову війну, що наші військові їздитимуть на “мерседесах” і це не вважатиметься розкішшю на війні з росією, то він би не повірив мені», — написав Володимир у соцмережі.

Народився 11 червня 1987 року в місті Черкаси. Із золотою медаллю закінчив Черкаську школу № 34. Потім навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, здобув науковий ступінь кандидата філологічних наук.

Володимир мав активну громадянську позицію. 2012 року брав участь у Мовному майдані, взимку 2013–2014-го — у Революції гідності. З 2022-го зі зброєю в руках воював за право жити у своїй вільній державі. «Незвично чути, як куля свистить над головою. Але це значить, що не твоя — своєї ж не чуєш», — зауважив Володимир. Він брав участь у боях за Попасну на Луганщині, згодом служив на Харківщині. Отримав звання «молодший лейтенант».

На фронті Володимир користувався флягою. Казав, що вона для нього більше, ніж річ, і не тому, що чимало поїздила з ним. Унікальність фляги в іншому: вона належала його дідусеві, який воював у Другій світовій війні, дійшов до Берліна й повернувся з перемогою. Понад 80 років фляга пролежала в сараї, щоб знову стати потрібною. Володимир був переконаний, що цю війну вона також має пережити. 29 квітня 2023 року, виконуючи бойове завдання в Бахмуті, журналіст загинув.

Володимир казав, що доброволець — це той, хто готовий до спротиву в найтяжчі часи. Це вирішальна запорука нашої перемоги. «Як я можу вчинити інакше й сказати, що я не піду? Тим паче я батько двох синів», — зазначив журналіст.

Поховали Володимира в рідних Черкасах, на Алеї слави українських воїнів на 4-му кладовищі.

Іван Шульга

1 березня 1989 року 14 червня 2023 року

34 роки

звукорежисер

«Мудрого — не одурити, чесного — не купити, мужнього — не зламати» — так написано в особистій інформації профілю Івана в соцмережі.

Про своє усвідомлення від початку війни 2022 року Іван писав, що кожен, хто воює, робить це заради своїх коханих і близьких, їхнього майбутнього, нашої країни. Пліч-о-пліч зі зброєю в руках опинилися люди, які навряд чи зустрілися б у цивільному житті, але мають спільну мету й упевнено виборюють перемогу. «Усвідомлення перериває виклик в радіо біля самого вуха, на що одночасно підводишся із землі, натискаєш передачу й, коротко відповівши “Плюс. Виконую”, продовжуєш свій шлях», — написав Іван.

Із 2015 року він був частиною команди Starlight Media, працював у багатьох відомих проєктах каналу СТБ. З моменту повномасштабного вторгнення звукорежисер покинув знімальний майданчик, щоби боронити Україну на полі бою. Відповідав за зв’язок під час воєнних операцій. Рідні й колеги зізнаються, що Іванове рішення піти воювати їх не здивувало. Кажуть, він був великим патріотом і захисником своєї країни.

Іван був яскравою особистістю. Мав синє волосся, за що дістав прізвисько Ваня Смурф. «Людина з прямою прямотою», — згадують у дописах його друзі. Був фронтменом рок-гурту Termination Central. Музичну кар’єру почав ще в шкільній учительській підсобці, запалював на вечірках.

Іван дістав поранення під час обстрілу, був при пам’яті, розмовляв. Його транспортували в лікарню, і там він помер. За неофіційною інформацією, у нього сталася внутрішня кровотеча.

Попрощатися з Іваном 20 червня 2023 року прийшли сотні людей. Воїн спочиває на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві. У нього залишилися дружина та неповнолітній син.

«Тиша на майданчику!» — так звучала професійна фраза Івана. А його коронною перевіркою мікрофонів були слова «чек, чек, чек». Тиша на майданчику... Тиша тепер назавжди.

Арман Солдін

21 березня 1991 року — 9 травня 2023 року

32 роки

відеожурналіст

 

Армана вбили з російських «Градів»: це системи залпового вогню. Ракета влучила поруч із місцем, де він лежав, ховаючись від обстрілів. Це сталося 9 травня 2023 поблизу Часового Яру, що неподалік Бахмута — епіцентру бойових дій на Сході України. Арман був із чотирма колегами та групою українських військових. Їм удалося вижити, проте довелося на власні очі побачити смерть свого колеги.

Арман — журналіст французького видання Agence France-Presse (AFP). З вересня 2022 року жив в Україні та регулярно їздив на передову.

У матеріалах Арман розповідав, як українці виборюють свою свободу, про жорстокі бої, життя цивільних, які стали жертвами війни та намагалися вижити в нелюдських умовах, про руйнування міст. Також демонстрував людяність до всього живого.

Арман був неймовірно відданим професії. Після виснажливого дня завжди завантажував відзняті кадри, щоб розповісти світові якомога більше про те, що бачив. За кілька днів до смерті Арман урятував в окопі знесиленого їжака. Він вилікував тварину й випустив на волю.

У Херсоні в грудні 2022 року Арман створив для AFP відео небезпечного порятунку українців, які опинилися на островах у Дніпрі, коли російські війська відступили на лівий берег. Його репортажі в січні 2023-го показали інтенсивний наступ РФ на Соледар і Вугледар.

Народився журналіст у Сараєві, столиці Боснії і Герцеговини. Коли почалася боснійська війна, Арманові виповнився рік. 1992 року родина евакуювалася до Франції. Арман казав, що долі біженців йому близькі через власну історію.

«Смерть Армана — жахливе нагадування про ризики та небезпеки, з якими щодня стикаються журналісти, висвітлюючи конфлікт в Україні», — зазначив голова AFP Фабріс Фріс.

Президент Франції Емманюель Макрон своїм указом посмертно надав журналісту орден кавалера Почесного легіону. Це найвища державна нагорода Франції.

Коли стало відомо про загибель Армана, соцмережі заполонило відео, на якому він разом з колегами співає пісню «Назавжди молодий» («Forever Young»). Відео відзняли у квітні 2022 року, коли журналісти тримали маршрут до Дніпра, а потім до Краматорська. Вони тиждень розслідували кроволиття в Бучі. Були виснажені, але співали, наче діти.

Ця пісня виявилася символічною, адже в ній є слова про те, що треба сподіватися на краще, але готуватися до найгіршого, що ліпше померти молодим або жити вічно, а також про те, що небеса зачекають. Не зачекали…